До 210 - річчя від Дня Народження Тараса Григоровича Шевченка
До 210 - річчя від Дня Народження Тараса Григоровича Шевченка
Тарас Шевченко: коротка біографія
Тарас Шевченко (1814–1861) – український поет, прозаїк, драматург, мислитель, живописець, гравер, етнограф, громадський діяч.
Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в родині Григорія і Катерини Шевченків, кріпаків багатого поміщика В. В. Енгельгардта.
Через два роки сім’я переїхала до сусіднього села – Кирилівки. Пізніше поет називав своєю батьківщиною саме Кирилівку, оскільки там пройшло його дитинство.
Батько Тарасів був хліборобом, стельмахував та чумакував, умів читати й писати. У 1822 році Тараса віддали «в науку» до кирилівського дяка Павла Рубана, де він навчився грамоти.
Наступного року від важкої праці померла мати, батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала своїх трьох дітей. Тарас був змушений покинути навчання, щоб доглядати менших дітей. У родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою та між дітьми.
У 1825 році батько теж помер і Тарас залишився сиротою. Перед смертю, за свідченням родичів, батько сказав: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе».
Мачуха повернулася зі своїми дітьми в Моринці, а Тарас деякий час жив «школярем-попихачем» у дяка-п'яниці Петра Богорського, якого призначили замість попереднього учителя. Він часто бив хлопця, і не стільки вчив, скільки примушував працювати на нього.
Згодом, у своїй «Автобіографії», поет писав: «Цей перший деспот, на якого я натрапив у моєму житті, поселив у мені на все життя глибоку огиду і зневагу до будь-якого насильства однієї людини над іншою. Моє дитяче серце було ображене цим виснаженням деспотичних семінарій мільйон разів, і я скінчив з ним так, як взагалі закінчують виведені з терпіння беззахисні люди, – помстою та втечею. Знайшовши його одного разу байдуже п'яним, я вжив проти нього власну його зброю – різки, і, на скільки вистачило дитячих сил, відплатив йому за всі його жорстокості».
Шевченко втік від Богорського у село Лисянки до тамтешнього дяка-маляра, бо мріяв вивчитися на художника – талант до цього виду мистецтва прокинувся у Тараса дуже рано. Але зміг протриматися у нового вчителя лише кілька днів – той теж виявився жорстокою людиною. З елементарними прийомами малювання Шевченко ознайомився у малярів-живописців із села Стеблева Канівського повіту та села Тарасівки Звенигородського повіту. У 1827 році Шевченко повернувся в рідне село, пас чужі ягнята, але мрія стати художником його не полишала.
У 1828 році шістнадцятирічного Шевченка взяли до панського двору Енгельгардта у Вільшаній. Відомо, що спочатку він був кухарчуком, а потім слугою-козачком у панських покоях.
6 грудня 1829 року, як згадував потім поет у своїй «Автобіографії», пан та пані увечері поїхали на дворянське зібрання, а він, коли в домі все стихло, узявся перемальовувати портрет козака Платова. Повернувшись, пан застав хлопця за цим заняттям і жорстоко покарав – нібито від запаленої свічки могла спричинитися пожежа. Однак невдовзі Енгельгардт захотів мати свого власного художника і коли у 1831 році переїхав до Петербургу, разом з іншою челяддю забрав і Тараса. У 1832 році пан віддав його на чотири роки в науку до живописця В. Ширяєва. Ця байдужа до долі хлопця людина звалювала на його плечі всю чорну роботу по майстерні. Хлопець сам у вільні години ходив до Літнього саду, щоб з натури змалювати садові скульптури. За цією роботою улітку 1836 року його побачив земляк – художник Іван Сошенко. Ця зустріч стала переломною в подальшій долі Шевченка.
Сошенко представив Тараса конференц-секретарю Академії мистецтв В. І. Григоровичу, художникам Олексію Венеціанову та Карлу Брюллову, поету Василію Жуковському та Євгенові Гребінці. Порадившись, вони вирішили викупити талановитого юнака із кріпацтва.
22 квітня 1838 року за величезні за тими мірками гроші – 2500 рублів асигнаціями, одержаними від лотереї, на якій було розіграно портрет Василія Жуковського роботи Карла Брюллова, Шевченко отримав волю. Він почав відвідувати класи Академії художеств як вільний слухач. До 1844 року навчався під керівництвом К. Брюллова, користувався його багатою бібліотекою, деякий час навіть жив у нього на квартирі. За словами Шевченка то була «найсвітліша доба його життя, незабутні, золоті дні». (У 1856 році він написав про це автобіографічну повість «Художник»). Саме тоді, коли Шевченко стверджувався як художник, він почав складати свої поезії. У 1840 році побачила світ перша збірка творів поета – «Кобзар». Вона згодом принесла йому і всьому українському народові світову славу.
Навесні 1845 р. поет виїхав на Україну, де збирався постійно жити і працювати. У 1846 році, перебуваючи в Києві, вступив до таємного Кирило-Мефодіївського товариства, яке ставило перед собою завдання – ширити освіту серед українського народу шляхом закладання шкіл, видання науково-популярних та літературних книг, журналів, а також – провадження наукових досліджень з української історії, мови, етнографії та фольклору.
5 квітня 1847 року 33-літній Шевченко за причетність до цього товариства був заарештований, і під час обшуку у нього знайшли рукопис поеми «Сон». Поета відправили до Петербурга, почалися допити і слідство. 30 травня царським урядом йому був оголошений вирок: «Художника Шевченка за написання обурливих і надзвичайного ступеня зухвалих віршів… направити рядовим до Оренбурзького Окремого корпусу». Затверджуючи це рішення, цар Микола І власноручно збоку написав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Це найбільше обурило поета: «Забрано найблагороднішу частину мого бідного існування! – написав Шевченко в своєму щоденнику. – Трибунал під головуванням самого Сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку».
Позбавлений права творити, Шевченко, криючись, продовжував писати поетичні твори на клаптиках паперу й ховав їх за халявами своїх чобіт. Вони склали знамениту «Малу книжку», прозваною «Захалявною книжечкою». З травня 1848 до вересня 1849 року Тарас Шевченко як художник перебував у складі експедиції О. Бутакова, яка мала завдання вивчити й науково описати Аральське море. Після завершення експедиції Шевченка залишили в Оренбурзі для закінчення художніх робіт. Але у Петербург полетів донос і за порушення царського наказу – заборону писати й малювати – Шевченка було знову заарештовано і під конвоєм відправлено у віддалене Новопетровське укріплення, розташоване на півострові Мангишлак. (У 1939 році місто змінило назву на Форт-Шевченко, на честь Кобзаря). То були найтяжчі 7 років Шевченкового заслання, період найбільшої ізольованості його від світу, коли обірвалися навіть зв'язки за допомогою листування із товаришами на волі.
На початку 1857 року друзі поета домоглися царського розпорядження на його звільнення. Офіційного дозволу Шевченку довелось чекати до серпня. Повернення поета вітали всі прогресивні верстви Петербургу. Оповитий ореолом борця-мученика, він викликав особливо велике захоплення у молоді. 23 січня 1860 року вийшло нове видання «Кобзаря», хоч і понівечене в окремих місцях царською цензурою, проте в цілому значно повніше, ніж «Кобзар» 1840 року.
4 вересня 1860 року Рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання академіка-гравера. Поет багато працював: писав вірші, створював нові гравюри, видав і стежив за поширенням «Букваря» – своєї останньої книжки. Її було видано тиражем 10 000 примірників ціною три копійки кожну. Зібрані від продажу «Букваря» кошти передавалися на користь недільних шкіл. Шевченко планував видання ще кількох підручників українською мовою, але цій мрії не судилося здійснитися. Арешти, переслідування, роки тяжкого заслання позначилися на здоров'ї поета. 29 січня 1861 року в одному з листів на Україну він написав: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу».
10 березня життя Т. Шевченка обірвалося. Він був похований на Смоленському кладовищі. «Були в нас на Україні великі воїни, великі правителі, а ти став вище за всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша, зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька», – так сказав, звертаючись до померлого поета, Пантелеймон Куліш.
Через два місяці, виконуючи заповіт Шевченка, друзі перевезли його прах на Україну і 24 травня 1861 року поховали біля Канева на Чернечій (тепер Тарасова) горі.
У Канівській соборній церкві протопоп Мацкевич наприкінці панахиди сказав: «… Померлий брате! Світ твій просвітиться перед людьми... Минуть віки, і далекі нащадки дітей України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко. Бажав ти, брате, жити в Каневі – от і живи до кінця світу. А ти, Україно, побожно шануй наше місто, бо у нас почивають кістки Тараса Шевченка. Тут на одній з найвищих гір Дніпрових покоїтиметься прах його, і як на горі Голгофі, подібно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той, і по сей бік нашого славного Дніпра»
