В «Публічній бібліотеці» Бобринецької міської ради відбулася зустріч з письменницею Людмилою Охріменко, переможницею «Коронації слова» за роман воєнної тематики «Оскар»
В «Публічній бібліотеці» Бобринецької міської ради відбулася зустріч з письменницею Людмилою Охріменко, переможницею «Коронації слова» за роман воєнної тематики «Оскар»
Бобринець і до війни не міг похвалитися частими зустрічами з письменниками чи поетами, які стали відомі у світі сучасної української літератури. Тим паче, під час війни, коли багатьом стало не до книг і не до вимислу. Тим паче, що навколо і так занадто багато негативної інформації про війну та військові дії.
Разом з тим, сучасна українська література також потребує нових імен письменників. Графоманів насправді багато, а ось гідні читання й осмислення твори ще будуть написані. Війна, попри весь її негатив і посттравматичні почуття, дала життя прозі, заснованій на розповідях солдатів, на їх переживаннях.
До Публічної бібліотеки Бобринецької міської ради 16 серпня з презентацією своїх книг завітала письменниця, волонтерка Людмила Охріменко. У її доробку шість книг на воєнну тематику. «Оскар» - один із романів автора, що став найкращим твором «Коронації слова» серед книг воєнної тематики.
За словами письменниці, написання роману ініціював військовий розвідник, розповідь якого й лягла в основу твору.
Пані Людмила розповіла слухачам, що її роман, це, скоріше, намагання пояснити читачам психологію людей, які побували на війні, в полоні. В реальному житті її співрозмовник – це військовий, який вміє писати рапорти, але не вміє передати словами інші почуття, для якого складно описати кольори, бо він «бачить бетон сірим, а ньому червону кров».
Головний герой «Оскара» - кримчанин, мусульманин, тому для написання цієї історії, за словами пані Людмили, вона прочитала Коран, спілкувалася з кримсько-татарськими жінками, знайомилася з їх звичаями, адже реальний військовий, який став прототипом героя, вважає, що справжній офіцер ніколи не розповідає про справи побратимів та про свою сім’ю. Образ головного героя письменниця доповнювала розповідями ще кількох військових.
«Я хотіла написати не про людину якоїсь національності, адже це збірний образ. Я хотіла написати про справжнього українського солдата, - розповіла пані Людмила. - Хочу, щоб цю книжку прочитали, сприйняли художню літературу за правду, щоб не жахнулися, а змогли відчути цю історію серцем».
Відрадно, що життя, попри всі негаразди, триває, що українська література розвивається. Сьогодні багато хто не хоче чути про війну, ті повідомлення виснажують, завдають болю. І такий самозахист цілком виправданий. Однак війна закінчиться, люди повернуться до спогадів, і такі художні твори пояснюватимуть ще кільком поколінням людей, що з нами відбувалося під час війни.
