Іван Карпенко-Карий: батько українського побутового театру
Іван Карпенко-Карий: батько українського побутового театру
13 грудня 1856 року в селі Кам'яно-Костуватому, Бобринецького повіту, Херсонської губернії (нині Вознесенський район, Миколаївської області, Україна) народився Микола Карпович Садовський (справжнє прізвище Тобілевич) – український актор, режисер і громадський діяч, корифей українського побутового театру. Він належить до унікальної театральної сім’ї. Брати Миколи Карповича – відомі театральні діячі, актори і драматурги – Іван Карпенко-Карий та Панас Саксаганський, сестра Марія Садовська-Барілотті – актриса й співачка, яка володіла чудовим сопрано.
«Університети» почалися для Миколи Тобілевича з Бобринецької повітової школи (1864 р.), потім були гімназія у Херсоні та Єлисаветградське реальне училище (1869-1877); у 1878-1880 рр. – навчання в Київській та Одеській військових школах.
Ще з Бобринця бере початок дружби Миколи з Марком Кропивницьким, який часто заходив до Івана Карпенка-Карого, де мешкав Садовський. Вони втрьох утворювали музичне тріо, де Микола грав на віолончелі. Юнак також брав участь в діяльності аматорських театральних гуртків.
Служив піхотним офіцером у Бендерській фортеці. Там, при офіцерському зібранні організував драмгурток, де й зустрівся з дружиною артилериста Марією Адасовською-Хлистовою, яка з часом стала його дружиною – майбутньою окрасою української сцени Марією Заньковецькою. Добровольцем пішов на російсько-турецьку війну 1877-1878 років.
На професійну сцену Микола Карпович вийшов у 1881-у і до 1888-го працював поруч з Марком Кропивницьким і під його режисерською рукою. Але й не уникнув мистецького впливу Михайла Старицького, який деякий час (1883-1885) був директором трупи, створеної Кропивницьким. У сценічній діяльності послуговувався прізвищем матері – Садовський.
Загалом, доля Миколи Карповича тісно переплелася з долею видатних його вчителів і сподвижників – Марка Кропивницького і Михайла Старицького, талановитих рідних братів та сестри, а також славетної Марії Заньковецької. По-різному складалися особисті взаємини між цими видатними митцями: вони часто розходилися в житті, іноді надовго, щоб потім знову зійтися, але ніколи не різнилися у мистецьких принципах, бо робили одну спільну справу – творили реалістичний український театр.
Та найяскравіше засяяв самобутній талант Миколи Садовського у другий період його творчої діяльності – зі створенням нової трупи та відкриттям у 1907 pоці в Києві першого і єдиного до 1917-го стаціонарного театру, керівником якого він був до 1919-го (до приходу більшовиків). Створення театру Садовського об’єктивно стало віддзеркаленням загальної боротьби за українську культуру.
Репертуар театру Садовського складався зі 105 п’єс – драм і комедій переважно українських драматургів: «Бранка Роксолана», «Енеїда», «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Катерина», «Наталка Полтавка»... Для успішної постановки цих творів у театрі працювали справжні професіонали: хор, представлений 30 співаками, які відзначалися сильними голосами та чудовим слухом, хормейстером був знаменитий Олександр Кошиць, капельмейстером – великий знавець музичної справи чех Густав Єлінек, художником – Іван Бурячок. Микола Карпович умів гуртувати обдарованих людей, захоплених театральним мистецтвом. Ніколи не шкодував грошей на оформлення вистав, костюми й декорації, які спеціально виготовлялися до кожної опери, до кожної п’єси. Це теж було великою новиною в українському театрі.
Не сприйнявши революції 1917 року, Микола Садовський у січні 1919-го покинув рідну країну й емігрував до Галичини, де з 1920-го по 1923-й очолював театр, а в 1923-у виїхав до Праги і проживав там до 1926 року. Завдяки клопотанню Гната Юри та Олексія Ватулі вдалося одержати дозвіл на його повернення в Україну. Працював у театрі і кіно, збагачуючи своїм досвідом українську культуру.
У 1933-у Миколи Карповича Садовського (Тобілевича) не стало. Похований великий артист і режисер на Байковому кладовищі в Києві
.
