Золото степового храму Бобринецької Мельпомени
Золото степового храму Бобринецької МельпомениБобринецька земля завжди щиро віддячує глибинами Родової пам’яті тим, хто знає, шанує, береже і примножує здобутки минулих поколінь.
Крім землеробів-орачів, воїнів-витязів, духівників-боянів, наш Углицько-Половецький Степ народив славну когорту яскравих митців-театралів, до яких (на найвищому щаблі духовності) постали корифеї Українського реалістичного театру - М.Л.Кропивницький, сім’я Тобілевичів, М.Сочеванов, І.Мар’яненко, В.Левицький, М.Равицький та їх соратники.
Бобринець у ІІ пол. ХІХ ст.. був розвинутим торгівельним та культурним осередком півдня України.
«… Це було місто славних степовиків-трударів, які розуміли особисте буття через працю та внутрішню свободу індивідуальної культури» - писав Микола Смоленчук у своєму дослідженні «Сочеванів хутір».
Бобринецька повітова школа (1841) стала центром гуманітарного та духовного вдосконалення степівчан, її успішно закінчили М.Л. Кропивницький та І.К.Тобілевич ( Карпенко-Карий).
Любительський театр М.Л.Кропивницького зародився тут під скиртами наших хуторів та сіл, які стали духовною колискою для утворення цього унікального Дивосвіту.
Біографія М.Л.Кропивницького відтворює пам’ять, пов’язану з Бобринцем. Навчання в рідної бабусі Уляни Добровинської, а потім наше повітове училище, служба в Бобринецькій Ратуші, активна участь у виставах місцевого аматорського гуртка, в 1863 році на нашому ґрунті написана перша побутова п’єса «Дай серцю волю – заведе в неволю». Згадуючи ті часи Марко Лукич писав: «…Бобринець, колись повітовий, нині заштатний, це єсть «alma mater» моя і Тобілевичів, Карпенка-Карого, Садовського і Саксаганського.
…Бобринець, у котрім я провів більшу частину юних літ, у котрім пережив найгарячіші молоді задуми і найпалкіші поривання в безкраїй та неосяжний простір».
Кропивницький вражав своєю багатогранністю та обдарованістю: актор, драматург, режисер, співак, поет, композитор, антипринер, педагог, театральний діяч та критик.
Заслуги нашого земляка неоціненні: ним написані близько 50 п’єс, виховано більше 100 високопрофесійних акторів та майже 20 режисерів. Серед них: М.Садовський, П.Саксаганський, Д.Гайдамака, І.Мар’яненко, В.Левицький та інші.
Дослідник творчого життя наших славетних земляків історик-краєзнавець Микола Смоленчук писав: «Життєва дружба Кропивницького з родиною Тобілевичів, Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Затиркевич-Карпінською (Ковтуненко), міцні зв’язки з передовими діячами російської, білоруської, грузинської та інших культур формували Марка Лукича, як людину з великої літери - інтернаціоналста-патріота».
Старше покоління бобринчан згадувало: «Ми не йшли в театр, а бігли, щоб побачити і почути шедеври усного слова, прекрасну музику та глибинний народний спів»(записки краєзнавця з с.Мар’янівки Н.Т.Чорної).
Село Мар’янівка для Кропивницького протягом кількох десятиліть було тим, чим і хутір «Надія» для Карпенка-Карого. Там Марко Лукич зустрівся з іншими знаменитостями, працював над новими творами,збагачував себе життєвими спостереженнями. Саме на Мар’янівських враженнях драматург створив кращі соціальні твори «Глитай або ж павук», «По ревізії», які стали фундаментом народного слова та людської пам’яті, а хутір був Меккою Бобринецького аматорського театрального життя.
Пройшли часи, змінилися покоління, але дух тих знакових постатей і сьогодні витає над Степом. бо, не знаючи минулого, ми приречені не мати майбутнє.
Прийшов час відродити кімнату-музей села Мар’янівки, освячену народною артисткою України Наталією Ужвій до 100-річчя Івана Мар’яненка та повернути на своє місце священне погруддя знаменитого актора, а Сочеванів хутір перетворити на духовно-природничий цент сучасних екскурсантів.
Бобринчани до ювілею міста приводять в належний стан історичну повітову школу, будівлю трактиру Медового, Вознесенський храм, пам’ятну Ратушу та зобов’язані знайти кошти і реставрувати будівлю історико-краєзнавчого музею Бобринеччини ім. Миколи Смоленчука.
Наші діти вимагають встановлення меморіальної дошки знаній меценатці Анні Дмитрян, відбудови козацької Олексіївської церкви та встановлення погруддя воїну православ’я Максиму Залізняку в селі Олексіївка, що допоможе відродженню загубленої духовності.
Ми гордимося тим, що наше місто – це серце аматорського театрального духу України. Коли Кам’янка-Струмилово є колискою давнього Українського театру, а Полтава стала театрам нової доби, то Бобринець є батьківщиною, яка виплекала талановиту плеяду геніїв професійного національного театру.
Гордість за предків – це шанс жити за їх заповітами, відродити й зберегти те, що ніколи не помре. Вічне живе в кожному з нас, у наших дітях, здобутках і перемогах над собою.
Слава Родам нашим!
Історик-краєзнавець, член організаційного
комітету з підготовки та відзначення
250 річниці з дня заснування міста Бобринця
Лашкул Георгій Олексійович
