«Стежинами воєнних лихоліть…»
«Стежинами воєнних лихоліть…»«Стежинами воєнних лихоліть…»
до Дня вигнання нацистських окупантів з м. Бобринець
Друга Світова війна розпочалася для України 1 вересня 1939 року із бомбардувань Львова силами люфтваффе. 11 вересня частини вермахту увійшли до Галичини, але за таємними домовленостями між Гітлером і Сталіним німецькі війська за 2 тижні відступили на захід.
17 вересня 1939 року у війну на боці нацистського агресора вступив Союз Радянських Соціалістичних Республік.
А вже 22 червня 1941 року, розпочалася війна між вчорашніми союзниками – Третім Рейхом та Союзом Радянських Соціалістичних Республік, внаслідок чого до кінця року більшу частину України окупували німецькі війська. У грудні 1941 – січні 1942-го радянські війська організували перший великий контрнаступ на території України, але зайняли лише незначні ділянки в Криму та під Барвінковим. Спроба навесні 1942 року розвинути попередній успіх призвела до двох катастрофічних поразок радянських сил у Криму і під Харковом та їхнього відступу аж до Волги. Всю територію сучасної України зайняли окупанти.
6 серпня 1941 року чорна ніч окупації дісталася Бобринця, саме в цей день місто було захоплене нацистською Німеччиною та більше двох років перебувало під гнітом окупантів.
Тоді, у серпні 41-го, наше місто фактично було зайняте нацистськими військами без бою. Хоча ще у 1938 р. Бобринець був переведений до розряду міст, він залишався головним чином центром сільськогосподарського виробництва та харчової промисловості.
Проте, війна внесла свої корективи у звичне життя бобринчан. Вони стали до захисту своєї Батьківщини та поповнювали ряди збройних сил. Вибулих до лав Червоної Армії замінили на виробництві їх брати, сестри, дружини.
Бажання будь-якою ціною захистити свою Батьківщину та віра в перемогу, дали змогу нашим солдатам прогнати ворога зі своєї землі.
За списком громадян тодішнього Бобринецького району, які були призвані у 1941 році Бобринецько – Устинівсько – Компаніївським об’єднаним районним військовим комісаріатом – 1706 чоловік. Загалом з перших днів війни на фронт пішло більше 10 тисяч наших земляків – бобринчан.
Доки Бобринець входив до прифронтової зони, владу у місті здійснювала Польова комендатура № 679, яку очолював граф Подевіц. Після того, як лінія фронту відсунулася на схід, контроль за містом та тодішнім Бобринецьким районом здійснювала фельдкомендатура № 242.
Окупаційна влада активно використовувала місцевих колабораціоністів для управління територіями. У Бобринці були створені районна та міська управи, українська служба охорони. Шефом районної управи було призначено місцевого фольксдойче Івана Михайловича Гейнлє, головою міської управи став бобринчанин – Ляшма Іван Георгійович.
У місті встановлено «новий» порядок, відшліфований з німецькою педантичністю. Жителям міста видавали німецькі паспорти «Ausweis».
Місто ніби вимерло, вулиці стали безлюдними. Тільки окупанти та зрадники, що пішли працювати до них, нишпорили по домівках, відбираючи речі, одяг та продукти аби нагодувати знахабнілих нацистських окупантів.
На всіх перехрестях висіли розпорядження «За порушення – смерть». Каральні загони затримували на вулицях, у будинках, саджали в тюрми, знущалися, катували, вішали. Приміщення шкіл окупанти використовували не за призначенням, діти в той час, не навчалися. У приміщенні колишнього повітового училища, де нині знаходиться міський Центр дитячо-юнацької творчості, розміщувався гебітскомісаріат, а в приміщенні місцевого суду була жандармерія, в приміщенні теперішнього Центру культури та дозвілля було гестапо. Приміщення колишньої районної поліклініки перетворилося на в’язницю, яка була вщент заповнена людьми.
Багато постраждало мирних жителів міста, а особливо жорстокі були нацистські окупанти до єврейського населення, комуністів та комсомольців.
Під прикриттям вивезення до Ізраїлю для єврейського населення у вересні – жовтні 1941 року в місті було створено ізоляційне гетто. Туди було зігнано понад 400 осіб євреїв, циганів та інших національностей.
Свідок тих подій, жителька міста – Ольга Миколаївна Ігнатова, у 1965 році розповідала, що чоловіків і жінок оголених підводили до ями, яку вони самі ж викопували і стріляли їм у затилок з автоматів. Літніх людей та дітей до 2-3 років кидали в яму живими. Більше 250 євреїв та місцевих патріотів було партіями по 7-10 осіб вивезено за місто і розстріляно в яру, який пізніше місцеві назвали бобринецький «Бабин яр». 7 квітня 1942 року початок розстрілу бобринчан...
Як правило це відбувалось на світанку: проти ночі боялися (втечуть, важко відшукати і ніч попереду; можливий напад спільників). Такі масові розстріли називалися – «Акція».
Людей вантажили в критий вантажний автомобіль. Сідали поліцаї з карабінами і ручним кулеметом. В кабіні водій і німецький жандарм. І везли тихими, ще сонними вулицями Бобринця на околицю, до яру за третім парком. Автомобіль зупинявся біля яру, голосно звучала команда «Виходь по одному!»… Їх шикували в шеренгу перед яром, наказували «Роздягнутись до білизни, зняти взуття!». По вирубаних сходах у глинистому схилі яру зводили приречених вниз, ставили в ряд під протилежним схилом, як під стіною. Поліцаї готували карабіни, ставили кулемет. Жандарм викрикував команду – і кулеметні черги змішувались з одиночними пострілами карабінів. А по яру, що веде до Бобринця, линули передсмертні крики та зойки. Замовкав кулемет, лише зрідка – постріли. Добивали ще живих».
Найстрашніше, що люди тоді не знали, які справи на фронтах. З окупаційних повідомлень по радіо звучало, що нацисти успішно наступають і невдовзі розгромлять нашу країну. Та в місті були сміливці, це – підпільники, які в підвалі тодішнього кінотеатру обладнали радіоприймач і слухали, під час демонстрації фільму, зведення інформбюро. Зведення ці переписували і в формі листівок розповсюджували по окупованій місцевості. Такі маленькі вісточки викликали надію в наших людей, що наша армія скоро прожене нацистських окупантів з рідної землі.
На території колишнього Бобринецького району діяло кілька підпільно-диверсійних груп. За роки окупації ними було знищено більше двохсот гестапівців, звільнено з полону кілька десятків військовополонених, переховано від вивозу на каторжну працю до Німеччини понад 300 молодих людей. 3 травня по листопад 1943 року діяла підпільна група під керівництвом Леоніда Шевченка в кількості 18 осіб.
На території колишніх Бобринецького і Устинівського районів діяла підпільно-диверсійна група «4+5=1» під керівництвом Валерія Репешко. Ця група звільнила 67 чоловік військовополонених з табору, врятувала від фашистської неволі 470 чоловік молоді, не допустила вивіз до Німеччини 700 голів худоби, вивела з ладу 21 комбайн, тощо.
Два роки і сім місяців були під гнітом нацистської окупації бобринчани. За цей час немало трагічних сцен бачили у місті, коли молодь брали в Німеччину, а батьки непритомніли.
В нашу історію вписали свої імена: підпільно-диверсійна група 4+5=1. Така назва пішла від злиття двох підпільних груп, в одній із них було 4 особи, в іншій 5 = 1 група. Залишається спомином боротьба та драматична смерть наших підпільниць Леніни Топор та Галини Тарнавської.
Підпільна група перед самим визволенням Червоною Армією була заарештована і 12 лютого 1944 року розстріляна. Живими залишилися Анатолій Тарнавський і Олександр Гурин.
Унікальна група діяла в районі сіл Кривоносове (Червонозорівка), Павлогірківка, Рівне колишнього Бобринецького району, яку очолював Олександр Семесько (батько знаменитого краєзнавця Григорія Семеська). Вони мали зв’язок із партизанами Гайворонського загону. Доставляли їм харчі, зброю, одяг. Мали свій радіоприймач, ручну друкарню (на дерев’яних пластинах), що давало змогу доносити до людей правду про події на фронтах. Із 15 патріотів живими залишилось семеро.
«Південь» – підпільно-диверсійна група під керівництвом Чухнова Михайла Григоровича, село Куйбишево колишнього Бобринецького району. На зв’язку в групі знаходилося 7 підпільників. Доставка продуктів та зброї партизанам Чорнолісся, листівки – розповсюдження інформації про стан на фронті, саботаж, знищення техніки – ось, характерні дії цієї групи.
Майже вся група в кінці 1943 року була заарештована і фізично знищена.
Разом з іншими бобринчани мужньо захищали свою Батьківщину на фронтах. А в тилу земляки – бобринчани робили все можливе для довгоочікуваної перемоги. До прикладу - оїнам визволителям на фронт відсилали для підтримки патріотичного духу листівки.
Більше двох років наше місто було окуповане нацистськими військами. Та все ж, наступив довгоочікуваний час, 16 березня 1944 року коли бійці ІІІ українського фронту вигнали окупанта з міста Бобринець.
Весна 1944 була пізньою. Вечір 15 березня. Передові підрозділи 51 полку підійшли до мосту через річку Сугоклія на Кіровоградському шосе. Міст був підірваний. Коли бійці підійшли до річки, їх було обстріляно з протилежного берега. Погода стояла гірше нікуди, йшов сніг, був сильний вітер. Надвечір він перетворився в справжню заметіль.
Вранці 16 березня, приблизно о 5:30 зав’язався бій за визволення міста.
Серед тих, хто приніс перемогу над окупантом були також і наші земляки – бобринчани: О. А. Бажанов, В. Г. Сухоребрий, І. Я. Негара, В. К. Прокопчук.
Федір Іванович Богатирьов, воїн 93-ої стрілецької дивізії. Підлітком він пішов на фронт. І його прийняли розвідники 51- го стрілецького полку. Так у 14 років Федір Богатирьов став розвідником. Федір Богатирьов був серед тих розвідників, які перші підійшли до річки Сугоклія.
Командир 129 стрілецького полку, 93-ї дивізії, майор Михайло Якович Потьомкін після визволення нашого міста був назначений першим комендантом міста. Будучи тричі пораненим все одно хотів повернутися на фронт. Був ще два рази поранений і за місяць до закінчення війни загинув. Михайло Якович посмертно отримав звання Героя Радянського Союзу.
У визволенні південно – західної території колишнього району приймала участь 52 стрілецька дивізія. Командир цієї дивізії генерал – майор Міляєв Л.М.
В дивізії воювало біля 50 чоловік з колишнього Бобринецького району. 4 чоловіка з Бобринця.
1. Тищенко Григорій Йосипович
2. Літвінов Іван Якович
3. Гребенюк Михайло Федорович
4. Прокопчук Володимир Кузьмович
Під час війни загинули 4403 воїнів-земляків. Найбільше бобринчан полягло за Батьківщину в 1944-45 рр. на заключному етапі війни. Спливають роки, зростають нові покоління. А для нас, жителів Бобринця День вигнання нацистських окупантів із нашого міста – 16 березня був, є і залишається знаменним
Друга світова війна – це сторінка історії України, що ніколи не зітреться з пам’яті українського народу. Переможна битва за Україну, яка тривала довгих 22 місяці, стала вирішальною у розгромі військ гітлерівської Німеччини. Мужність і відвага, героїзм та нескореність тодішніх Захисників стали зразком для прийдешніх поколінь.
Гірко визнавати, але українцям знову довелося стати на захист України, її свободи та територіальної цілісності, від посягань сусідньої держави.
Сучасні захисники України виявились гідними слави своїх пращурів, а тому сьогодні ми пишаємось героїзмом, силою духу та мужністю наших захисників і твердо віримо у нашу перемогу!
Вічна і світла пам’ять загиблим!
Слава Україні!
«Бобринецький міський краєзнавчий музей
ім. Миколи Смоленчука»
